1. Сутність релігієзнавства і його походження

Культура України зазнала істотних втрат від того, що десятиліттями цілий її пласт викреслювався з духовного життя суспільства. Ігнорувалися релігія, релігійна філософія, духовна музика, архітектура та мистецтво. Тому нині така підвищена увага людей до релігійної культури, становлення нормальних цивілізованих відносин між державою та церквою, релігійними організаціями й громадами, справжньої реалізації свободи совісті, коли людина може відверто висловити свої переконання, вільно виявити симпатії тим чи іншим ідеалам. Це процеси позитивні, і вони, безумовно, благотворно впливають на розвиток духовного життя суспільства. Окрім конструктивних тенденцій тут нерідко проявляються й деструктивні, зокрема: відроджується міф про вроджену релігійність українців, про те, що без релігії неможливо вивести суспільство з кризового стану; посилилися міжконфесійні конфлікти; зростає вплив нетрадиційних для України релігій; активізувалася діяльність різних закордонних релігійних місій, які часто-густо релігійною оболонкою прикривають недружелюбні цілі щодо України. Сучасній людині, особливо молоді, важко розібратися в сьогоднішній релігійній ситуації без ґрунтовного знання сутності релігії, її ролі в духовному і соціальному житті суспільства. Все це висуває проблему поширення релігієзнавчої освіти й пропаганди серед населення, зокрема серед молоді.

У суспільній свідомості назріла потреба у вивченні релігієзнавства у середній загальноосвітній і вищій школах, яка подекуди стала задовольнятися стихійно, без належного розуміння сутності цієї дисципліни. Важливо передусім з'ясувати питання, що таке релігієзнавство, яка його структура та історія? В енциклопедичних словниках визначення поняття «релігієзнавство» не з'ясовується. Лише в атеїстичних словниках релігієзнавство розглядалося в контексті наукового атеїзму як його складова частина і яка не є окремою галуззю знань про релігію. У філософській та історичній літературі, особливо в зарубіжній, сформульовано інший підхід до розуміння релігієзнавства. Релігієзнавство розглядається як галузь наукових знань про релігію, її походження, закономірності розвитку і функціонування у різні історичні епохи, роль і значення релігії в суспільстві.

Релігієзнавство як наукова галузь знань про релігію виникло в XIX ст. З давніх-давен вчені намагалися науково осмислити релігію, проаналізувати її сутність, дати цілісне уявлення, незалежно від віросповідання. Це робилося у Стародавніх Китаї, Індії, Греції та інших країнах. Відомо, що давньогрецький філософ Платон взяв собі за мету подати «чисте» розуміння релігії, яке гідне було б вшанування. Він висміював грубі й примітивні вірування своїх сучасників. Давні філософи Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар вважали релігію формою хибних знань, заперечували втручання богів у світові події та розвиток природи. Сицилійський мислитель Евгемер висунув теорію походження релігії як обоження душ великих людей минулого, передусім царів і героїв, які після смерті ставали богами. Про сутність релігії писали французькі матеріалісти XVIII ст., німецькі філософи Ф. Шлейєрмахер, Г. Гегель, Л. А. Фейербах, українські мислителі Г. С Сковорода, П. С Могила та ін. Ними були висловлені цікаві та плідні думки, проте усе це були пристрасні дослідження досить однобокого характеру.

Англійський історик-етнограф Е. Тайлор (1832—1917) — основоположник релігієзнавства як окремої галузі наукових знань. Він досліджував історію культури і написав понад 250 праць, серед яких фундаментального значення набули «Первісна культура» й «Антропологія». Е. Тайлор висунув та обгрунтував анімістичну теорію походження релігії, розкрив її сутність, проаналізував соціальні функції і напрям розвитку релігії, започаткував культурологічний підхід до її аналізу. Істотний вклад у розвиток релігієзнавства зробили Г. Спенсер (1820—1903), Дж. Леббок (1834—1913), Дж. Фрейзер (1854—1941) та інші дослідники. Марксизм, спираючись на наукові здобутки та діалектичний метод, створив свою систему релігієзнавства, зробив істотний внесок у розвиток гносеологічного і соціологічного аналізу релігії, намагався поєднати наукове вивчення релігії з атеїстичним підходом, адже це давало змогу дискредитувати релігію з метою визначення шляхів її подолання. Такий підхід гальмував розвиток релігієзнавства як галузі наукових знань.

У сучасних умовах релігієзнавство стало фундаментальною галуззю наукових знань, в якій сформувалися внутрішні частини і структурні підсистеми: філософія і феноменологія релігії, історія і географія релігій, психологія і соціологія релігії. Воно складається переважно з двох частин: теоретичної та історичної.

Теоретична частина охоплює філософію релігії, її соціологію, психологію, феноменологію, біблієзнавство, загальне і порівняльне релігієзнавство; вивчає загальні закономірності релігії, виділяючи в ній найбільш істотне і необхідне.

Історична частина містить історію релігії як соціального феномена, її географію та етнологію, історію окремих релігій в усіх їх різновидах; виявляє особливості та функції релігій тієї чи іншої епохи в їх хронологічній послідовності.

Деякі вчені до релігієзнавства відносять науковий атеїзм в усіх формах його прояву, зокрема марксистський, екзистенціалістський і позитивістський, природничо-науковий та етичний атеїзм, а також теорію релігійного й атеїстичного виховання. Сформувалася цілісна система наукових знань про релігію, філософські та культурологічні концепції релігії.

2. Релігієзнавство як галузь філософського знання.

Релігієзнавство — комплексна, самостійна галузь знань про релігію, структура якої охоплює філософію, історію, соціологію, психологію, що за допомогою певних методів досліджень вивчають релігію як соціально-історичне явище, пізнають закономірності її походження і розвитку, розкривають особливості відображення релігії в суспільній та індивідуальній свідомості. На цій основі виділяють теоретичний та історичний напрями релігієзнавства.

Релігієзнавство вивчає релігію як соціальне явище, причини її походження, процес відображення релігії у людській свідомості, її місце та роль в структурі культури народу. Ці аспекти вивчаються у тісному зв'язку з аналізом соціального і природного середовищ, що впливає на процес формування релігійних вірувань.

Складовою частиною релігієзнавства є вільнодумство.

Вільнодумство розкриває сутність різних уявлень, теорій і концепцій релігії, які склалися історично, з'ясовує зміст їх, причини походження та закономірності розвитку, вплив на суспільне життя і людську свідомість у різні історичні епохи, вивчає форми прояву вільнодумства у різноманітних сферах культури, зокрема в науці, моралі, мистецтві, політиці, філософії, теології, на рівні суспільної та буденної свідомості.

Вільнодумство різниться за формами прояву і відтінками змісту. Вихідним його принципом є визнання права розуму (мислення) на критичний аналіз релігії та вільне на основі наукового підходу дослідження (пізнання) навколишнього світу.

Вільнодумство тісно пов'язане з теоретичним й історичним аспектами дослідження релігії. Вони становлять цілісну систему наукового дослідження релігії.

Іноді релігієзнавство і теологія ототожнюються, оскільки мають деякі спільні риси, що досліджують одне й те саме явище — релігію та її церковні інституції. Проте ця подібність формальна. Між релігієзнавством і теологією є істотні відмінності.

Релігієзнавство вивчає релігію як складову частину духовного життя суспільства, розкриває механізм її зв'язків з економічними, політичними і соціальними структурами суспільства, з'ясовує особливості впливу релігійних вірувань на свідомість людей у різні історичні епохи.

Суспільно-історична природа релігії, еволюція різних релігійних вірувань досліджуються у контексті певних соціальних умов, які змінюються й обумовлюють модернізм релігії. Головним при цьому є філософський зміст дослідження, що акцентує увагу на філософсько-світоглядних аспектах розуміння природи, суспільства і людини. При дослідженні цих проблем релігієзнавство спирається на досягнення філософської думки, на історію і здобутки природничих і суспільних наук, особливо на досягнення науково-технічного прогресу, на здобутки у науковому досягненні феномена релігії.

Основою вирішення релігієзнавчих світоглядних проблем є успіхи, здобуті в суспільствознавстві, історії, педагогіці, психології, медицині, хімії, фізиці, кібернетиці, біології, космології, екології та в інших науках. Отже, релігієзнавство вивчає релігію як об'єктивно існуючий феномен, що займає відповідне місце в духовному житті суспільства.

Теологія (від грец. «теос» — Бог і «логос» — вчення) — це систематизований виклад віровчення, що обґрунтовує як незаперечну його істинність і доконечну потребу для людини.

Теологія намагається ОСМИСЛИТИ релігію «зсередини» на основі відповідного релігійного досвіду. Релігія трактується переважно як зв'язок людини з Богом, Абсолютом або з якоюсь надприродною силою чи трансценденцією тощо. Вона виступає системою релігійно-догматичних доказів буття Бога й обгрунтування надприродного характеру релігійних цінностей.

Теологія має, зазвичай, конфесійне апологетичне спрямування, захищає віровчення і культ певної конфесії від інших релігійних впливів, впливу на релігію наукового світогляду. Значне місце в теології посідають соціально-економічні та політичні доктрини, за допомогою яких богослови формують суспільну позицію церкви і пристосовують релігійну ідеологію до конкретно-історичних умов.

Суспільство та його історія в теологічній інтерпретації виступають лише як результат «еманації» (прояву) сутності й волі Бога, реалізації його планів і творчої потенції. Теологічна думка ставить історію та прогресивний розвиток суспільства у пряму залежність від Божественного Розуму і кінцевого втілення у життя релігійних принципів, що викладені в канонічних книгах і церковних документах. Тому релігієзнавство й теологія є різними системами духовних і культурних цінностей, і немає ніяких підстав їх ототожнювати.

Актуальним є питання взаємозв'язку релігієзнавства з атеїзмом. Вільнодумство має різноманітні форми вияву, починаючи із скептичного ставлення до релігії і закінчуючи повним її запереченням, тобто атеїзмом.

Атеїзм — складова частина вільнодумства. Етимологічно слово «атеїзм» походить від грецького «теос» (Бог) і заперечувальної частки «а» (без, ні, проти), означає умовно «безбожність», «заперечення Бога». Насправді зміст атеїзму значно ширший — це світогляд, система поглядів, яка заперечує будь-які релігійні уявлення, релігію як таку в усіх її формах і виявах: первісні культи, традиційні церковні вчення, модернізовані богословські системи. Власне атеїзм — це антипод релігійного світогляду; висхідною, всезагальною, специфічною ознакою і принципом атеїзму є заперечення реальності надприродного світу: богів, диявола, духів, чудес тощо.

За часів панування в Україні тоталітарного режиму атеїстичні ідеї та норми оцінки релігії пов'язувалися з антицерковною політикою, активізацією антирелігійної пропаганди. Конституційний принцип свободи совісті лише декларувався, а права віруючих на практиці порушувалися. Це породжувало значні деформації в духовному житті суспільства, створювало напруження між віруючими і невіруючими, спотворювало політику держави щодо релігії та церкви. Релігієзнавство раніше розглядалося як складова частина атеїзму, розвивалося в лоні марксистсько-ленінської філософії й атеїстичних знань. Сьогодні релігієзнавство спирається на широку філософську, науково-природничу і соціальну базу, є самостійною теоретичною дисципліною, яка за своїми принципами та методами дослідження релігії істотно відрізняється від політизованого атеїзму.

Оскільки атеїзм протистоїть релігійному світоглядові, він сам не може не бути світоглядом: світоглядові може протистояти лише світогляд. Він заперечує істинність релігійного світогляду і пропонує нам дивитися на світ і своє місце у світі без припущення існування Бога. Атеїзм склався у лоні діалектичного матеріалізму і виокремився в самостійний напрям філософських знань. Чим зумовлене це вирізнення? Діалектичний матеріалізм, як відомо, грунтується на принципі саморуху, саморозвитку матерії. Цим він протистоїть усім різновидам ідеалізму, в тому числі релігії.

Істина відповіді буде досягнута лише з урахуванням суттєвого моменту: релігія не зводиться до ідеалізму, не тотожна йому. Вона — особливий соціальний феномен. Протистояння філософського матеріалізму та ідеалізму відбувається у межах однієї і тієї самої форми суспільної свідомості — філософії. Релігія ж — якісно своєрідна форма суспільної свідомості. Саме тому у вищій формі матеріалізму — діалектичному матеріалізмі — його сторона, орієнтована проти релігії, виокремлюється переважно в самостійну галузь. Це визначає своєрідність основних проблем атеїзму, його предмета, внутрішньої структури та специфіки як галузі знань про релігію.

Теоретичні проблеми релігієзнавства як світогляду можуть розвиватися лише у межах філософії або у контексті різних філософських шкіл. Релігієзнавство склалось в окрему, відносно самостійну (поряд з матеріалізмом, екзистенціалізмом, позитивізмом, логікою, етикою, естетикою, соціологією) наукову галузь знань.

3. Предмет, категорії й аспекти релігієзнавства.

Предмет релігієзнавства — вивчення історії і сутності як галузі гуманітарного знання релігії, критичний аналіз її теорій, поглядів на релігію, а також вивчення еволюції релігійності, процесів секуляризації духовного життя суспільства й утвердження наукового світогляду.

Релігієзнавство вивчає сутність релігії, форм прояву релігійності, причини походження, закономірностей розвитку і функціонування релігії, місце та роль її в суспільстві.

Ці питання вивчаються також іншими науками, зокрема історією, філософією, юриспруденцією. На відміну від них, релігієзнавство вивчає релігію в цілому, як форму суспільної свідомості. Подібно до інших наук, релігієзнавство може вивчати історію розвитку релігії, її міфи, віровчення, законодавчі положення. Проте інше релігієзнавство аналізує істинність релігійних переконань, віру У надприродне, розкриває справжню сутність релігійного світогляду. Результати наукового вивчення релігії, її взаємозв'язку з різними сферами культури виражаються у формулюванні універсальних понять, принципів і теорій, які характеризують об'єкт дослідження. Тому релігієзнавство виконує методологічну функцію щодо інших наук (літературознавства, правознавства, етнографії тощо), коли вони вдаються до аналізу релігії зі своєї точки зору. Справді наукове вивчення всіх аспектів релігії можливе лише у тому разі, якщо виходити з послідовних філософських позицій.

Необхідність включення методики і механізмів дослідження до предмета релігієзнавства диктується тим, що релігійний світогляд, релігія не лише тримається на системі певних орієнтирів, але і вкорінена в почуття віруючих, вплетена в їхню поведінку. Секуляризація духовного життя суспільства, еволюція релігійного та утвердження наукового світогляду вимагають знання особливостей і характеру цих процесів, їх впливу на розум, почуття й волю віруючих і невіруючих. Якщо об'єкт дослідження релігієзнавства — релігія — є відносно стійким, то його предмет збільшується в обсязі і дещо змінюється в часі.

Категорії релігієзнавства — це система понять, які у релігієзнавстві умовно поділяють на три групи: загальнонаукові, конкретні і специфічно релігієзнавчі поняття.

До загальнонаукових належать філософські, соціально-філософські, історичні поняття: буття, свідомість, пізнання, фантазія, істина, помилка, культура, цивілізація, духовне виробництво, значення, совість, милосердя, страждання, система, структура, функція, закон тощо.

До конкретних належать поняття: епоха, право, віра, почуття, настрої, страждання, житія, смерть, ілюзія та ін. Категорії з інших наук) у релігієзнавстві наповнюються відповідним змістом.

До специфічно релігієзнавчих належать категорії: релігія, теологія, церква, конфесія, секта, деномінація, релігійний культ, обряд, молитва, ангели, рай, пекло, карма, деміфологізація, розцерковлення, секуляризація тощо.

Усі ці категорії розкривають сутність релігії, її особливості і характер змін, що відбуваються у релігійному комплексі в рані історичні епохи.

За формою викладу, змістом, своїми цілями релігієзнавство має два основні аспекти: критичний (заперечувальний) та позитивний ( стверджувальний ).

Критичний і позитивний аспекти релігієзнавства визначаються метою філософського дослідження, формою його подачі та змістом. Проте аспекти релігієзнавства можуть окреслюватися залежно від аспектів вивчення і критики релігії, методів обгрунтування наукових положень.

У цьому контексті розрізняють такі аспекти релігієзнавства: гносеологічний (теоретичний аналіз причин походження, еволюції та соціальної ролі релігії); соціально-історичний (дослідження соціальних функцій релігії, її місця, ролі у соціально-культурному розвитку); психологічний (аналіз психологічних аспектів релігії, її впливу на волю й почуття віруючих); соціологічний (вивчення особливостей соціальної детермінованості релігії, її структури та особливостей впливу на різноманітні сфери суспільного життя, аналіз еволюції релігійної свідомості); феноменологічний (аналіз і зіставлення релігійних ідей та уявлень з метою та мотивами практичної діяльності послідовників релігійних конфесій, які взаємодіють між собою; опис і порівняльний аналіз форм вияву релігійності). Всі названі аспекти становлять цілісну наукову систему дослідження релігії.

4. Релігія і вільнодумство як світогляди.

Світогляд — це система узагальнених уявлень (поглядів) людини на світ та її місце в ньому. Світогляд визначає духовний світ людини.

Саме у пізнанні світу полягає призначення людини. Ніщо інше і ніхто інший, крім людини, не може пізнати світ і того, що є в світі. Природа, як відомо, існує вічно, змінюється, переливається різними барвами. Але лише через людину та її світосприймання природа виступає як тепла і холодна, червона і зелена, добра і зла. Пізнання, знання та свідомість стали можливими для людини завдяки наявності в неї мозку, який, у свою чергу, є продуктом тривалого еволюційного розвитку природи.

Пізнаючи навколишній світ, людина починає пізнавати і себе в ньому, де вона усвідомлює себе як істоту природну, суспільну, особистісну. Єдність узагальнених уявлень про світ і своє місце в світі формує світогляд.

Розглянемо найістотніші риси світогляду.

1. Світогляд поєднує, синтезує наші знання та уявлення про світ, дає змогу освоїтись нам зі світом у цілому, почувати себе в ньому відносно комфортно, працювати і перетворювати його відповідно до цього бачення світу.

У світогляді відображається не лише наше світорозуміння, а й світовідчуття і ставлення до світу, тобто виявляються в органічній єдності всі аспекти нашої психічної діяльності — розум, почуття і воля. Крім того, що є у природі (відоме нам) і що може у ній бути (наші припущення), світогляд формує наші уявлення про світ. Лише через світогляд ми дістаємо відповідь на питання про сенс людського буття.

II. Світогляд — вищий рівень духовного життя особи і суспільства. У ньому втілюються найвищі досягнення людського духу, він є адекватним вираженням досягнень усієї людської культури. За змістом і рівнем світогляду можна судити про зміст і рівень усього духовного життя особи і суспільства. Культура особи і суспільства зберігається і виявляється у світоглядних положеннях. Збагатити культуру людини — означає збагатити її світогляд; сприйняти те чи інше явище культури — означає сприйняти, засвоїти його світоглядний зміст.

III. Світогляд — духовна основа людської особистості. Решта явищ духовного життя особи і суспільства виростає на грунті світогляду.

Сама культура особи і суспільства входить коренями у світогляд, культивується на його основі і дає лише світоглядні результати. Культура людини і суспільства немовби ілюструє, розкриває зміст світогляду.

IV. Світогляд — духовна основа мотивів людської діяльності. Оволодівши світоглядом людини, змінивши його, можна змінити поведінку людини.

Ось чому боротьба за світогляд широких верств населення — це головна ставка в ідеологічних боріннях сучасності. Всесвітньо-історичний досвід свідчить, що більшість громадян ідуть за тими, чий світогляд вони поділяють. Найважливіше завдання виховання особи — формування наукового світогляду.

Світогляд за своєю специфікою та обсягом є предметом вивчення філософії. Вивчаючи, пояснюючи світогляд, його проблеми, філософія постає перед нами як теоретична форма світогляду. Осягаючи світогляд, філософія встановила, що світогляд різнобічний, проте в аспекті окремої особи — єдиний і неповторний.

Неповторність, самобутність особи — це неповторність її світогляду, особистого бачення світу. Водночас попри всю багатоманітність і неповторність світогляду його можна класифікувати, вивчати, виявляти в ньому спільні риси. Світогляд може бути науковим чи ненауковим, прогресивним або реакційним, оптимістичним чи песимістичним, цілісним або фрагментарним, нерелігійним чи релігійним.

У суспільній свідомості наших співвітчизників переважає науковий світогляд, який тією чи іншою мірою виражає не локальну, а загальну тенденцію, характерну для країн сучасної цивілізації. Ця тенденція полягає в неухильному процесі секуляризації всіх сфер суспільного життя, в тому числі індивідуальної та суспільної свідомості. Це складний та непрямолінійний процес; у ньому є свої позитивні й негативні сторони, навіть поворотні рухи, але загальна його спрямованість збігається з досягненнями наукових знань, прогресу і гуманізму.

За останніх півстоліття науковий світогляд оволодів свідомістю майже третини населення земної кулі. Принципово, що цей світогляд поділяють переважно молоді, освічені, працездатні люди. Отже, світогляд, зокрема й вільнодумство, — це світогляд більшості наших сучасників, він визначає специфіку і сучасне обличчя епохи. Без його знання не можна мати істинних уявлень про духовний світ особи, найсуттєвіші сторони культури сучасного людства, самому бути сучасним. Ось чому вивчення феномена релігії крокує поряд, у глибокому внутрішньому зв'язку з вивченням вільнодумства, його становлення, розвитку, багатства змісту і моральної цінності.

5. Методологія релігієзнавства.

Методологія релігієзнавства грунтується на науковому дослідженні всіх складників, світоглядних засад і засобів впливу різних релігій.

У процесі критичного аналізу релігії, обгрунтування наукового світогляду перед дослідниками постає ряд методологічних проблем. Наприклад, як досліджувати релігію і віру в Бога, якщо сам дослідник не вірить у Бога? Як розкрити сутність релігійних догм і доводити істинність тих чи інших висновків, положень наукового світогляду?

Логіка міркувань, історичний досвід розвитку наукової думки свідчать, що для розгорнутого і результативного теоретичного аналізу релігії, утвердження наукового світогляду слід виконати низку обов'язкових вимог.

Дати іманентний аналіз релігії («іманентний» — внутрішньо властивий). Для ЦЬОГО необхідно зрозуміти релігію «зсередини», подивитися на неї очима віруючого і крізь призму релігійного бачення показати внутрішню суперечливість релігійної картини світу, поглядів на природу, людину, історію суспільства тощо. Такий підхід передбачає ґрунтовне знання предмета, суто релігії, її вчення, історії, соціальної природи, особливостей впливу на віруючих.

Серед прихильників церкви набула поширення думка, що осягнення релігії, її розуміння доступні лише віруючим. Люди невіруючі, зауважують прихильники релігії, позбавлені релігійного почуття і не можуть відчувати, бачити, розуміти релігійні догмати так само, як позбавлена музичного слуху людина не чує, не розуміє музики, а сліпий не сприймає живопису, кольорів, світла.

Це надумані звинувачення, софістика. Релігійна віра, релігійні почуття — це звичайна людська віра, людські почуття. Будь-яка людина спроможна проникнути думкою у ці почуття, розібратися в емоційному світі віруючого, його переживаннях і настроях.

Дати вивірені, наукові, переконливі відповіді на питання, що порушуються релігійним світоглядом. Релігія пропонує віруючому свої відповіді на проблеми буття. Вірою в існуючого Бога людина вирішує для себе світоглядні питання: звідки пішов світ; що буде з нею після смерті; що таке добро і зло; у чому сенс земного життя людини тощо.

Іманентний аналіз релігії приводить віруючого до сумніву щодо істинності тих чи інших релігійних положень. Проте критичний аналіз релігійних вірувань на грунті релігії, на іі власному матеріалі може виявлятися недостатнім, адже віруючий залишається з тими ж невирішеними проблемами світогляду: в чому сенс життя людини, що таке добро і зло тощо.

Науковий погляд дає/у кожному конкретному випадку вичерпну відповідь на запити світогляду віруючого. Спростовуючи релігійні тлумачення тих або-інших проблем, наука має дати власні переконливі відповіді на запитання віруючого, завдяки поширенню серед віруючих наукових досягнень, безпосередньо наукових знань, освіти та культури.

Пояснити причини релігійних вірувань. Це одне з найбільш складних і вагомих завдань. Давні мислителі не мали змоги ретельно і глибоко розкрити джерела походження релігії. Серед них називали неуцтво, темноту і обман. Лише порівняно недавно, в XIX ст., філософська думка з'ясувала гносеологічні, психологічні й соціальні детермінанти релігії. Було визнано, що релігія є «енциклопедичним компендіумом», загальною теорією, крізь призму якої віруючий дивиться на світ й оцінює його, вона зумовлена соціальними причинами походження та існування.

Без розуміння цього науковий аналіз релігії є незавершеним і непереконливим.

Розкрити істинну сутність релігії. Без з'ясування глибинної сутності релігії, будь-якого її елемента може виявитися позбавленим змісту сам аналітичний підхід до неї. Чому ми критично аналізуємо релігію? Через те, що вона поширює міфи або її концепції позбавлені наукового значення? Звичайно, ні. У народних казках є міфи та недоречності, проте їх ніхто не розвінчує, навпаки, народна пам'ять зберігає і передає їх з покоління в покоління.

Релігія містить безліч позитивних цінностей. Якби релігія була помилкою, самооманою, вона б не викликала такої підвищеної уваги людства до себе впродовж історичного періоду. Релігійні міфи про Прометея, наприклад, які були невід'ємною складовою частиною давньогрецької релігії, набули високого громадянського звучання, стали надбанням літератури і мистецтва, всієї цивілізації.

Центром релігійного світорозуміння є проблема людини, її місця у навколишньому світі та сенсу її буття. Релігія виконує в суспільстві соціальні функції, через систему своїх цінностей впливає на світогляд і життєві орієнтири мільйонів людей, на державні й суспільні інститути, школу, виховання. У сутності релігії закладені прагнення впливати на інтелектуальний, духовний і моральний світ людини, ствердження незаперечності досконалості та вічності її істин. За своєю сутністю, вагомістю у житті суспільства релігія не може бути нейтральною до об'єктивної істини науки, людського розуму, суверенності особи. Вона не може не входити в суперечність із загальним прогресом думки, культури та освіти, перебуваючи у постійній неадекватності із загальними досягненнями цього прогресу.

Як уже зазначалося, релігієзнавство розвивалось у рамках різних філософських шкіл як органічна частина філософії. У межах філософії складалась і розвивалася методологія наукового дослідження.

Маючи власні методологічні завдання, релігієзнавство зверталося для їх вирішення до філософії. Релігієзнавство будь-якої конкретно-історичної школи завжди користувалося методологією того філософського напряму, в лоні якого воно розвивалося. Іншими словами, методологія певної філософської школи завжди була власною методологією відповідної форми релігієзнавства.

Оскільки методологія має вирішальний вплив на розвиток кожної науки, релігієзнавство не позбавлене як позитивних рис, так і недоліків різних філософських шкіл.

Спираючись на філософську основу, сучасне релігієзнавство спромоглося здійснити об'єктивний і всебічний аналіз релігії як соціального явища, послідовно викласти свої світоглядні проблеми. Завдяки науковій методології релігієзнавство вперше в історії змогло вирішити свої завдання, без чого немає і не може бути теоретичного розуміння та критичного аналізу релігії.

6. Мета і завдання курсу «Релігієзнавство».

Мета курсу релігієзнавства, його завдання багатомірні та водночас цілком визначені. Майбутнім педагогам слід виробити чітке наукове уяа\ення про феномен релігії, закономірності її виникнення, еволюції, з'ясувати зміст релігії як соціального явища, основних функцій її у суспільстві, усвідомити сутність релігійної картини світу, визначити її адекватність сучасним науковим уявленням про навколишній світ, показати внутрішню суперечливість релігійних соціальних доктрин. Неупереджений, об'єктивний погляд на релігію як на складне суспільне утворення може бути забезпечений лише в разі наукового підходу до неї.

Засвоєння курсу релігієзнавства сприяє гуманізації освіти, оволодінню досягнень світової та вітчизняної культури, вільному самовизначенню студентської молоді у світоглядних позиціях, виборі духовних цінностей. Релігієзнавство вносить вагомий внесок у професійну і загальноосвітню підготовку студентів, розвиває вміння вести педагогічну і науково-дослідну роботу відповідно до вимог сучасної науки.

Студенти мають оволодіти багатством змісту релігії та вільнодумства, його духовними цінностями, виробленими цивілізацією впродовж століть найвидатнішими мислителями; глибше усвідомити зростаюче значення і багатоманітність функцій вільнодумства в сучасних умовах. Для повнотіщдх7 знань істотне значення має розуміння таких положень.