Стабільність і безпека в суспільстві, демократичність ладу, дотримання конституційного порядку, формування розвинутого громадянського суспільства забезпечуються не самим лише завоюванням державної влади й відповідальною політичною силою, партією чи лідером, не тільки ухваленням справедливих законів, а й ставленням громадян до влади, до чинного порядку й імперативів, їхніми знаннями і визнанням суспільних норм, готовністю їх дотримуватися — усім тим, що становить культуру громадянськості [1; 6].

Головними ознаками, за якими визначають рівень культури громадянськості, заведено вважати: законослухняність, лояльне і водночас вимогливе ставлення людини до органів державної влади, відповідальне виконання обов’язків перед державою й суспільством; елементарну конституційну освіченість, прийняття порядків своєї держави; знання й поважання прав людини, вміння домагатися від держави виконання її функцій; шанування цінностей громадянського суспільства (свободи, вільних асоціацій, підприємництва, приватності); морально-психологічний, світоглядний стан особистості, самоідентифікацію з нацією, її культурою та цінностями.

Останніми роками в світі спостерігається зростання інтересу суспільствознавців, політиків, правознавців, журналістів і широкої громадськості до проблем політичної та правової культури. Це пов’язано, по-перше, із змінами менталітету населення західних країн, де за час, що минув після Другої світової війни, сталися істотні зміни в структурі політичних цінностей й орієнтації населення; по-друге, з необхідністю осмислення результатів соціально-політичних перетворень, що відбулися в країнах Східної Європи після падіння комуністичних режимів і завершення холодної війни, а також потребою прогнозування їх розвитку за умов пост-комуністичної модернізації та економічної і культурної глобалізації [2].

Правова культура — це особливе соціальне явище, яке може бути сприйняте як якісний правовий стан і особи, і суспільства, структурованого за різними підставами [1; 5].

Дослідження сутності феномену правової культури має досить три-валу історію. Умовно можна виокремити декілька етапів дослідження сутності, змісту, структури правової культури: дореволюційний, радянський період і сьогодення [10].

У дореволюційний період учені зосереджували увагу на аналізі місця і ролі правової свідомості як важливого структурного елемента правової культури. Одним із перших, хто досліджував місце і роль правосвідомості в системі духовної, правової культури, був Б.А. Кістяківський [3; 4]. Причини недостатнього розвитку правосвідомості громадян він вбачав у слаборозвиненості її в російській інтелігенції.

У радянський період, особливо в 20-30-ті роки XX ст., у дослідженні проблем правових цінностей, правової свідомості як складової правової культури розпочинається період боротьби проти права та правосвідомості в їх загальноцивілізаційному, несоціалістичному тлумаченні, а також проти "юридичного світогляду” як буржуазного й утвердження замість нього пролетарської і правової ідеології [3; 4].

Монополію офіційного праворозуміння було порушено лише з середини 50-х років. Починають з’являтися статті, брошури, книги з проблем правосвідомості, в яких її місце і роль досліджуються у взаємодії з іншими формами суспільної свідомості; правосвідомість аналізується як система правових поглядів людей тощо.

Наприкінці 60-х– на початку 70-х років деякі автори почали вивчати проблеми правової культури більш системно та цілеспрямовано. Однак учені, які вивчають проблеми правової культури та правової свідомості, спільної думки щодо сутності зазначеного феномену не дійшли: існує понад 250 її визначень.

Отже, правова культура є надзвичайно складним суспільним і духовним феноменом, її можна визначити як систему духовних, насамперед правових цінностей, з допомогою яких у суспільстві можна досягнути відповідного рівня розвитку процесів правового буття, що є важливим чинником правового регулювання суспільних відносин.

Юридична наука виробила декілька методичних підходів до вивчення правової культури, найважливішими серед яких є структурно-функціональний і аксіологічний [5]:

—  структурно-функціональний підхід базується на розумінні правової культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності (правової надбудови, правової системи) у поєднанні з їх реальним функціонуванням, тобто увага у цьому випадку зосереджується на статиці і динаміці правової культури. Якщо статичний (структурний) аспект правової культури — це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) — виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та з іншими соціальними явищами;

—  динамічний (функціональний) аспект правової культури може розглядатись як сукупність правових процесів: правоутворення, правового мислення, правового регулювання, у тому числі правотворчості, реалізації норм права, правозастосування, правомірної поведінки.

Ми погоджуємося з авторами навчального посібника "Загальна теорія держави і права” стосовно того, що структурно-функціональний підхід до правової культури відображає її обсяг і елементи, а аксіологічний — якісну характеристику. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утворюються в ході розвитку суспільства і відображають прогресивні досягнення минулого і сьогодення. Плідність такого тлумачення правової культури випливає з того, що визнання цілісних характеристик її сутності дає змогу досить чітко відмежувати правову культуру від правових явищ утилітарного або регресивного та протиправного характеру [5].

Саме тому якісна відмінність правової культури полягає у її відповідності правовому прогресу. Якщо сутністю соціального прогресу є становлення свободи, то правовий прогрес — це її правова форма, правове становище особи в суспільстві, правовий статус громадянина в державі, що відповідають ступеню визнання таких загальнолюдських цінностей, як права і свободи особи, що забезпечуються і гарантуються державою кожному громадянину.

Відтак, правова культура відображає ціннісний (аксіологічний) аспект, правову систему, правову надбудову, правову дійсність з точки зору їх функціонування, спрямованості на забезпечення прогресивного розвитку суспільства. Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його суб’єктів (соціальних спільностей, груп, особи), вона є умовою, формою і наслідком культурної правової діяльності членів суспільства, в процесі якої закріплюються чинні й створюються нові правові цінності.

Є всі підстави погодитися з твердженням О.О. Ганзенка про те, що рівень правової культури сучасного пострадянського суспільства є невисоким. Як підтверджують соціологічні дослідження, значна частина населення не орієнтується в нормах законодавства, тоді як практика реформування суспільних відносин детермінує посилення ролі чинників правового регулювання, вимагає високого рівня зрілості правової культури, правової свідомості громадян [3].

Криза права, сучасної правової свідомості як важливої складової правової культури зумовлена загальною кризою суспільних відносин, з якої намагається вийти українське суспільство [11]. В Україні відбувається процес девальвації права, його регулятивних чинників, спостерігається масова неповага до права, зневажливе ставлення до законодавства, правових норм, широких масштабів набули явища правового нігілізму, який заперечує цінність права, правових норм або проявляється у зневажливому ставленні до правових цінностей [8].

На підставі викладеного доходимо висновку про те, що низький рівень правової культури, правової свідомості, правовий нігілізм виявляються в українському суспільстві в:

• постійному порушенні посадовими особами, державними органами чинних законів, норм права, у свідомому невиконанні юридичних приписів;

•  існуванні в суспільстві таких норм правових актів, які взаємно ви-ключають один одного, вступають у суперечність, що спричиняє в країні правовий хаос;

• необґрунтованому розширенні сфери правового регулювання, правової регламентації всього, що породжує правову зарегульованість поведінки особи, веде до проявів правової пасивності, страху, правового нігілізму;

• недостатньому рівні правової захищеності особи, порушенні прав і свобод громадян тощо.

Формуванню правової культури, правової свідомості, на наше глибо-ке переконання, сприятиме:

• утвердження в Україні базових загальнолюдських цінностей;

• провадження державної політики, в основі якої мають бути покладені права і свободи людини як найвищої суспільної цінності;

•  посилення соціальної, гуманістичної спрямованості курсу реформ;

•  зміцнення законодавчої бази трансформаційних перетворень на основі законодавчого забезпечення процесів суспільного розвитку;

•  завершення правової реформи;

•  посилення ролі держави у зміцненні законності та правопорядку, державної дисципліни;

•  всебічний захист прав та інтересів особи, профілактика правопорушень насамперед в економічній сфері;

•  формування системи правової освіти та правового виховання населення, створення умов для правової самоосвіти громадян тощо.

Як стверджує російський фахівець у галузі права А.В. Малько, залежно від носія правової культури розрізняють [7]:

1)  правову культуру суспільства;

2)  правову культуру особи;

3)  правову культуру професійної групи.

Правова культура суспільства — це частина загальної культури, вона є системою цінностей, накопичених людством у галузі права повного суспільства: рівень правосвідомості, режим законності і правопорядку, стан законодавства, юридичної практики, і включає такі правові утворення [12]:

1)  систему правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативно-правових актів і актів індивідуального регулювання, які їх конкретизують;

2)  сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав і обов’язків;

3)  сукупності суб’єктів права (фізичних, включаючи посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільнот);

4)  правосвідомості — системи духовного відображення правової дійсності; режиму законності і правопорядку — стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст яких становлять правомірні дії суб’єктів права.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, упевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ. За змістом правову культуру, на переконання В. Площенка, доцільно поділяти на такі блоки [8]:

а)  правосвідомість як система відображення суб’єктом правової дійсності;

б)  правомірна поведінка і правове мислення;

в)  результати правомірної поведінки і правового мислення.

За характером правової діяльності (правомірної поведінки) правову культуру особи поділяють на [5]:

1)  теоретичну і практичну, в тому числі професійну;

2)  продуктивну і репродуктивну.

У процесі правомірної поведінки формуються правові цінності матері-ального і духовного порядків. Суб’єкти права реалізують правові норми, відтак відтворюють певні зміни у правовому середовищі, які за відповідних умов виступають як правові цінності. Єдність індивідуальної правової культури і правомірної поведінки деталізується через поняття культурного стилю правомірної поведінки, який характеризує ці явища з точки зору [5]:

а)  ступеня виявлення в них цінностей правової культури суспільства;

б)  того особливого, що притаманне правовій культурі і правомірній поведінці суб’єкта як члена соціальної групи;

в)  індивідуально-неповторного, нового, що є результатом творчості суб’єкта.

Індивідуальність правової культури виявляється у стилі правомірної поведінки, що зумовлює сукупність його особливостей і ознак. Стиль правомірної поведінки особи характеризується сталою специфічністю у вирішенні життєвих проблем і завдань і як такий є важливим показником її правової підготовки, досвіду, виявляє особливості вибору варіанта правомірної поведінки в межах, визначених правовими нормами [9]. Іншими словами, правова культура особи — це позитивна правова свідомість у дії. Перетворення особою своїх здібностей і соціальних якостей на основі правового досвіду — її важлива складова.

Правова культура професійної групи — одна з форм культури, властива спільності людей, яка професійно займається юридичною діяльністю, що вимагає спеціальної освіти і практичної підготовки.

Професійній правовій культурі властивий більш високий ступінь знання і розуміння правових явищ у відповідних галузях професійної діяльності. Водночас кожна юридична професія має свою специфіку, що зумовлює особливості правової культури різних її представників (суддів, прокурорських працівників, співробітників органів внутрішніх справ, юрисконсультів, адвокатів).

Виокремлюючи три види правової культури, слід пам’ятати, що в реальному житті вони тісно взаємопов’язані: правова культура як соціальне явище єдина; правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його членів (особи, групи); вона є умовою, формою і результатом культурно-правової діяльності громадян і їх професійних груп [9].

Окрім того, правову культуру можна розглядати у вузькому та широкому значеннях [11]. У широкому значенні правова культура — це різноманітний правовий досвід життєдіяльності суспільства, що включає в себе найсуттєвіші об’єктивовані, матеріалізовані результати суспіль-них, правових відносин, правової діяльності людей, правової практики інституційних і неінституційних структур щодо освоєння і творення правового буття, соціуму загалом. Такий правовий досвід має загальний, універсальний характер. Правова культура є системою елементів правової надбудови, до якої входять право як система норм, правових відносин, законності, правопорядку, законодавча та правозастосувальна, а також інша правова діяльність.

У вузькому значенні правова культура є системою духовно-правових цінностей*  — правових знань, переконань, уявлень, світоглядно-правових орієнтацій, норм, традицій, що відображаються в правовій свідомості людей і органічно поєднані з соціально-правовою активністю, соціально-гуманістично-значущою діяльністю з освоєння, творення правового, суспільного буття.

На підставі викладеного можна сформулювати такі висновки:

1.  Правова культура — це особливе соціальне явище, яке може бути сприйняте як якісний правовий стан і особи, і суспільства і яке може бути структуроване за різними підставами.

2.  У юридичній науці сформувалися декілька методичних підходів до вивчення правової культури, найважливішими серед яких є структурно-функціональний і аксіологічний.

3.  Низький рівень правової культури, правової свідомості, правовий нігілізм виявляються в українському суспільстві в постійному порушенні посадовими особами, державними органами чинних законів, норм права, у свідомому невиконанні юридичних приписів; існуванні в суспільстві таких норм правових актів, які взаємно виключають один одного, вступають у суперечність, що створює в країні правовий хаос; необґрунтованому розширенні сфери правового регулювання, правової регламентації всього, що породжує правову зарегульованість поведінки особи, веде до проявів правової пасивності, страху, правового нігілізму; недостатньому рівні правової захищеності особи, порушенні прав і свобод громадян тощо.

4.  Формуванню високого рівня правової культури та правової свідомості в галузі охорони здоров’я сприятимуть: утвердження в Україні базових загальнолюдських цінностей; провадження державної політики, в основу якої мають бути покладені права і свободи людини як найвищої суспільної цінності; посилення соціальної, гуманістичної спрямованості курсу реформ; зміцнення законодавчої бази трансформаційних перетворень на основі законодавчого забезпечення процесів суспільного розвитку; завершення правової реформи; посилення ролі держави у зміцненні законності та правопорядку, державної дисципліни; всебічний захист прав та інтересів особи, профілактика правопорушень, насамперед в економічній сфері; формування системи правової освіти та правового виховання населення, створення умов для правової самоосвіти громадян тощо.

Я. РАДИШ, Н. МЄЗЄНЦЕВА. Правова культура медичних працівників як чинник стабілізації державного управління системою охорони здоров’я України

Список використаної літератури

1. Ардашева Н.А. Проблемы гражданско-правового обеспечения прав личности в договоре на оказание медицинской помощи. — Тюмень, 1996. — С. 128-138.

2.  Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: Монографія. — К: МАУП, 2000. — 384 с

3. Ганзенко О.О. Правова культура особи в умовах розбудови правової держави Україна (значення, проблеми, шляхи вирішення) // Вісник Запорізького юридичного інституту. — 1999. — №2 (7). — С 279-284.

4. Головченко В., Потьомкін А. Конституційно-правова культура як чинник ста-білізації державного правопорядку // Віче. — 2008. — № 9-10. — С 32-34.

5.  Загальна теорія держави і права: Навч. посібник / А.Колодій, В.Копейчиков, СЛисенков та ін.; За ред. В.Копейчикова. — К: Юрінком Інтер, 2000. — 320 с

6. Матусевич В.А. Політична культура: зміст, структура, функції // Політична консолідація державотворчих сил України: проблеми, перспективи. — К., 1998. — С 20-22.

7. Малъко А.В. Теория государства и права в ответах и вопросах: Учебно-мето-дическое пособие. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 1999. — 272 с.

8.  Площенко В. Правова культура в умовах розбудови незалежної України: поняття, структура // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвит-ку. — Вип. 13. — Львів, 2002. — С 55-59.

9.  Правознавство: Навч. посібник /A.M. Колодій, І.В. Опришко, СЕ. Демський та ін.; За ред. В.В. Копейчикова. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К: Юрінком Інтер, 2000. — 640 с

10.  Скуратівський А. Правова культура: сутність, стан та шляхи розвитку // Збірник наукових праць Української академії державного управління при Президен-тові України / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князева. — Вип.1. — К: Вид-во УАДУ, 2000. — с 389-401.

11.  Скуратівський В. Соціальна політика як суспільний феномен і вид практич-ної діяльності // Вісник УАДУ. — 1997. — № 1. — С 130-146.

12.  Шапікін С.М. Проблеми політичної культури людини // Політична консолі-дація державотворчих сил України: проблеми, перспективи. — К, 1998. — С 36-39.