ВСТУП
Як відомо, археологія – це наука, яка
вивчає людське минуле за речовими пам'ятками. Власне термін складається з двох
грецьких слів: arcaio – "древній" та logos – "слово,
знання". Вперше до загального вжитку ввів це слово грецький філософ Платон
(427-347 до Р.Х.). Під терміном археологія Платон розумів науку про древності у
найширшому розумінні. У XVIII ст. цим словом стали позначати історію древнього
мистецтва, й донині у багатьох країнах термін археологія позначає
"мистецтво древньго світу".
У більшості західних країн первісна
археологія належить не до історичних, а до біологічних або інших природничих
наук, отже археологи працюють переважно на факультетах антропології. А
вітчизняна археологічна наука займалась і займається дослідженням первісних,
античних та середньовічних речових джерел, реконструюючи з них вининення й
розвиток матеріального, суспільного й духовного життя людей. Археологічні
джерела можна поєднати за їх призначенням: споруди, знаряддя праці, зброя,
предмети побуту, культові предмети.
Найбільш поширеними археологічними
пам'ятками є, по-перше, поселення, тобто, місця, на яких у давнину жили
люди, котрі залишили відбитки своєї діяльності. Другий вид археологічних
пам'яток – поховання, які добре ілюструють не лише побут древніх, але й їх
релігійні переконання. Третій вид археологічних пам'яток – окремо
зведені святилища.
Поняття археологічної
культури містить комплекс відносно одночасних пам'яток зі схожим інвентарем та
розташованих на одній території. Іноді археологічна культура належить певній
етнічній спільноті людей, пов'язаних єдністю походження, мови, матеріального та
духовного життя, або спільноти, яка виникла на засадах міцної єдності
господарчого та духовного розвитку декількох споріднених між собою груп
населення. Археологія як наука має свій предмет дослідження та властиві саме їй
методи накопичування та вивчення джерел. Робота археолога складається,
зазвичай, з трьох великих етапів. Першим етапом археологічного
дослідження є розвідка та розкопки археологічних пам'яток, загалом які мають
назву полеві роботи. Розвідка може здійснюватися пішим обходом усієї
досліджуваної території з уважним її оглядом та описом, при цьому можуть
застосовуватися й технічні засоби. Ще на початку ХХ ст. з повітряної кулі був
сфотографований залишок римського порту Остії, що започаткувало аерографію, яка
дозволяє дослідити планування древніх поселень ще до початку їх розкопок.
Широковживаним є метод електророзвідки, під час якої за допомогою струму
вимірюється опір ґрунту, який залежить від рівня вологості. Там, де під землею
знаходяться залишки стін, вологість менша. Застосовується також і радарна
апаратура: електромагнітні промені, випромінюючись, відображаються від
розмежувань прошарків або поверхонь розташованих під землею предметів, що
фіксується на екрані.
Другий етап: після розвідки
починаються розкопки. Перші розкопки були здійснені ще вавилонським царем
Набонідом (555-538 до Р.Х.), який розкопував підвалини будинків й храмів та
шукав таблички з написами. Древні греки та римляни, коли знаходили кістки вже
не існуючих тварин, вважали їх залишками титанів. Над такими кістками іноді
навіть споруджували мавзолеї. Так, імператор Адріан (117-138 після Р.Х.)
відбудував у передмісті Риму мавзолей на тому місці, де ріка вимила кістки
мамонта, – їх помилково вважали залишками героя Аякса. У XVII-XVIII ст. у
Європі досліджуються давньоримські катакомби, а мисливці за древностями
варварськи руйнують античні пам'ятки.
Лише у ХІХ ст. упорядковується наукова
методика археологічних розкопок, яка полягала у комплексному дослідженні як
погребінь, так і культурного прошарку поселень. Останній, включаючи відбитки
діяльності людини може мати різну товщину. Наприклад, на римському Форумі вона
складає тринадцять метрів, у Ніппурі (Месопотамія) – двадцять метрів, а у
поселенні Анау (Середня Азія) – тридцять п'ять метрів. Метою розкопок, окрім
збору інформації, є збереження знахідок від загибелі, фіксування їх
місцезнаходження. Поставленої мети досягають шляхом опису, фотографування й
замалювання розкопок та знахідок, укладання планів споруд, стратиграфічних
планів розкопок, схем чергування прошарків. Зібрані та описані знахідки стають
повноцінним археологічним матеріалом лише після їхньої лабораторної обробки та
досліджень, під час яких визначається структура археологічного матеріалу, призначення
предметів, встановлюється їх зв'язок з іншими елементами культури, яка
досліджується.
Усі знахідки поділяють за категоріями,
групами, класами, типами та видами. В залежності від матеріалу, з якого
виготовлені знахідки, їх поділяють на п'ять категорій: вироби з каміння, цегли,
кістки, металу та дерева. Враховуючи первинну обробку матеріалів, кожна
категорія поділяється на групи. Так, наприклад, кераміка поділяється на
ліпнину, виготовлену руками, та гончарну. В залежності від характеру вторинної обробки
матеріалів кожна група поділяється на класи, класи – на типи, типи – на види.
Кожна знахідка вимірюється, встановлюється
її призначення, з'ясовується, з якого матеріалу і як вона була виготовлена,
підраховується, скільки аналогічних до неї речей знайдено у даному комплексі,
яку частку вони становлять у загальній кількості усіх занхідок. Усі ці дані
підсумовують по кожній пам'ятці та порівнюють з іншими комплексами речей. На
карті відмічають поширення схожих комплексів, а у деяких випадках і окремих речей.
За такими картами визначають кордони розселення племен та народів, з'ясовують
торгівельні шляхи.
Третій, завершуючий етап археологічного
дослідження – кабінетна праця, написання статей та книг про життя древніх людей
на підставі отриманих даних та проведених досліджень.
Оскільки біблійна археологія – наука, що
відновлює на підставі археологічних джерел історичне тло подій священної
історії та підтверджує достеменність цих подій, то методи біблійної археології,
хоча й ідентичні вже згаданим, проте мають і деякі відмінності. По-перше,
ареалом досліджень є біблійний світ – тобто Ближній Схід та Північна Африка;
по-друге, верхньою хронологічною межею досліджень є рубіж І-ІІ ст. після Р.Х. –
час закінчення біблійної історії; по-третє, окрім спільного для археології
завдання реконструкції древніх культур, біблійна археологія припускає
співвіднесення їх з біблійним контекстом, а також використання матеріалів
дослідження для підтвердження подій священної історії; по-четверте,
необхідність з'ясування історичного тла подій священної історії зумовлює широке
залучення даних різноманітних допоміжних історичних наук: епіграфіки,
папірології, палеографії, нумізматики, сфагістики, палеоботаніки, палезоології
та етнографії (палеоетнографії).
У зв'язку з тим, що перераховані
дисципліни більшістю західних вчених вважаються допоміжними дисциплінами
біблійної археології, про них слід сказати окремо.
Епіграфіка – наука, яка займається
вивченням написів, вирізьблених, видряпаних або накреслених на твердому
матеріалі, зазвичай на камінні. Ними вкривали стіни, колони та стовпи храмів,
вони висікалися на скелях, разом з рельєфами та розписами прикрашали стіни
гробниць. Надгробні та переможні стели, жертовники, вівтарі, підніжжя
саркофагів, скульптури царів та заможних людей були часто-густо списані
текстами. Ці написи мають велике значення для біблійної археології. Так,
наприклад, на стелі фараона Мернептаха (Мар-ни-Птаха) вперше зустрічається
згадка про народ Ізраїля.
Написи іншого характеру являють собою графіті
(італ. graffiti – "продряпані") – написані фарбою від руки чи
продряпані якимось гострим предметом тексти на різноманітних предметах,
спорудах або скелях. Таким самим чином виконані написи на остраконах (грец. to
ostrakwn – "черепок") – уламках цегляних посудин або каміння. Відомим
прикладом (у біблійній археології) є так звані лахіські листи – короткі
повідомлення офіцерів іудейського гарнізону в Лахіші, написані на черепках під
час облоги міста вавилонянами.
Наступний рід написів, які досліджує епіграфіка,
– клинописні таблички, які є основним джерелом для історії біблійного світу.
Саме клинописні таблички не лише чітко фіксують багато подій священної історії
в їхньому взаємозв'язку з подіями у країнах Ближнього Сходу, але і надають масу
матеріалу про цивілізаційний лад, у якому ці події відбувалися.
Повна версія в архіві
|
